Для передачі звука [о] майже в усіх позиціях використовується літера о: Омεли дубовой скутки (ЛО, 64). Літера ω, як це загалом характерно для світських пам’яток XVIII ст., засвідчується незначною кількістю випадків, причому майже завжди в позиції на початку слова або в прийменнику ω чи ω(т): ω(m) флAґы (КЛ, 204), из(ъ) ωчій (233), ω звЂздЂ, названной Каникумъ (Пр., 5).

Разом з тим у наших пам’ятках натрапляємо на деякі елементи інших мов, зокрема польської. Так, у «ЛЂкарствахъ ωписа(нъ)нихъ» помічається певна залежність від першоджерела, писаного, очевидно, польською мовою. Про це свідчать фонетико-граматичні та лексичні полонізми: о(т)творона (2) поряд із о(т)ворεна (2 зв.), нирεкъ (2 зв.), концусш(ъ)ковъ (4), подивовεня (6 зв.), \14\ жоло(н)дεкъ (30), з ви(ш)нЂ палоной (62), прошо(к) (95) — тобто «порошок», Возми ... соку люкрεцковкго (101) та ін. Звичайно, усі вони мали книжний характер вживання і в перспективі не були засвоєні системою української мови. У тексті даної пам’ятки вживалися, проте, полонізми, поширені в тогочасній українській літературно-писемній мові: нε бεз вεликого скутку (2 зв.), на суптεлни(й) прошокъ (4) тощо.